Теплий білий сніг
|
За вікном кружляв лапатий сніг. Леся сиділа на
підвіконні, підперши колінами підборіддя, й до болю
в очах споглядала ці невагомі меланхолійні крижані клаптики білого пуху, що навіювали їй відчуття сумовитої мелодії. Завжди, коли було сумно, Леся брала до рук скрипку, і музика проганяла її смуток. Таким чином вона забувала про свої неприємності. Раділа, що, незважаючи ні на що, в неї є музика, яку вона розуміє, а музика розуміє її... Але сьогодні їй не хотілося грати на скрипці. Вона замкнулася у своїй кімнаті з думкою просидіти на самоті цілісінький вечір. І марно мама стукала у двері та кликала вечеряти - вона не хотіла нікого бачити.
Вже сутеніло, посіріле небо нависало над дахівками будинків, але Леся зовсім не дивилася на годинник, що тихцем собі вицокував на книжковій полиці. Та й не треба було - вона й так відчувала, що шоста вже давно минула.
******************************** |
|
Про ту вечірку, що її клас вирішив влаштувати на день святого Валентина, було стільки розмов і стільки приготувань! На перерві хлопці про щось жваво перемовлялися, напевно, готували для дівчат якийсь сюрприз, та й дівчата здавались урочисто загадковими ... У кожного було передчуття свята. Тільки вона як завжди виявилась осторонь від колективу і не пішла на вечірку. Хоча тому, очевидно, ніхто й не здивувався - вона ж була білою вороною. Не раз помічала на собі відверто насмішкуваті, а то й награно співчутливі погляди своїх однокласників. І, мабуть, на Їхню думку, їй було чого співчувати - у неї не було ані мобільного телефону, ані комп'ютера. Дівчата часто критично оглядали її немодний, надто скромний одяг, а побачивши Лесю зі скрипкою, хихотіли... Спочатку вона переймалася, що думають про неї і як її сприймають інші. Вона часто нишком плакала, а трохи згодом навчилася не звертати на це уваги, хоча часто доводилося проганяти свій смуток і прикрощі за допомогою скрипки та музики.
Звісно, все могло б бути інакше, якби у неї були багаті батьки. Тоді однокласники ставилися б до неї прихильно, і вона, можливо, зовсім не відрізнялася б від них ... Але у Лесі ніколи не було тата, а мама заробляла дуже мало. Та про це вона не шкодувала й ніколи не докоряла матері, не вимагаючи у неї нічого. Леся навіть мала потаємну мрію, про яку не розповідала нікому, окрім хіба що Віктора - колись стати відомою скрипалькою
й допомагати мамі.
******************************** |
|
Мабуть, Віктор був єдиним, кому вона могла розповісти все, що було на душі. З ним було легко
і просто, а головне - він її розумів, здавалося, з півслова. Їхня дружба розпочалась місяць тому, коли у школі відбувся концерт юних талантів, і Леся зіграла "Зиму" Вівальді. Саме після концерту до неї підійшов Віктор, що вчився в паралельному класі.
- Слухай, а я й не знав, що ти так класно граєш! сказав до неї, всміхнувшись.
Відтоді Віктор часто чекав на Лесю після уроків, щоби провести додому. І хоча від школи до її будинку було зовсім недалеко, вони навмисне обирали собі дорогу довшу, щоби мати більше часу для розмов. Невдовзі про їхню дружбу вже знав увесь клас. Але відтоді Леся помітила ще більшу неприязнь своїх однокласниць. Щойно побачивши її, вони починали перешіптуватися й хихотіти, і Леся відчувала, що йдеться про неї та Віктора.
******************************** |
А годинник цокав і цокав, так тихо, рівномірно відлічуючи секунди часу. Вже зовсім стемніло, у вікнах будинків навпроти світили ся вогники, а Леся все ще сиділа на підвіконні, дивлячись на сніг, що безупинно кружляв над містом. їй хотілося самій перетворитися на таку крижану маленьку сніжинку і десь полетіти у вихорі вітру, далеко-далеко, щоби її ніхто не знайшов. Раптом телефонний дзвінок, що у цій тиші пролунав надто різко, змусив здригнутися. Якийсь час Леся не піднімала слухавки, але дзвінки були надто настирливі та вперті, щоби їм довго опиратися. Це виявився Віктор.
- Що сталося, Лесю? Чому ти не прийшла?заговорив він.
- Я вдома, - тихо відказала вона.
- Я так і знав, - зітхнув Віктор, - вийди, будь
ласка, я коло твого під’їзду.
Леся спробувала йому заперечити, але Віктор швидко поклав слухавку, мабуть, телефонував з мобільника ... Якусь хвилю повагавшись, вона важко зітхнула і, накинувши куртку, вийшла з дому.
- Це тобі, - промовив Віктор, простягаючи їй невеличку рожеву коробку.
У коробці виявився порцеляновий ангелик, що тримав у руках маленьку скрипку.
- Я подумав, що він чимось схожий на тебе, всміхнувся Віктор.
- Дякую, - почервоніла Леся, - а я тобі нічого ...
- Ти зробиш мені подарунок, якщо просто погуляєш
зі мною, - всміхнувся Віктор.
Леся взяла його під руку, й вони попрямували освітленою ліхтарями вулицею,
- А знаєш, - заговорив Віктор, - я ж на ту вечірку тільки заради тебе й прийшов.
- А я хотіла піти, але не пішла ... через дівчат ... Ну, це довго пояснювати ... Та й не важливо ...
- Та я відразу все розумів, - відказав Віктор, - коли запитав, чому тебе нема, почув від твоїх подруг не надто гарну відповідь ... І сказав їм про це.
- Що ти їм сказав?
- Що вони просто заздрять тобі!
- Заздрять? - здивовано вигукнула Леся. - Але ж
мені зовсім немає за що заздрити!
- А є за що. Хоча б навіть за те, що ти так не схожа них! Або навіть зате, що ти так класно граєш на скрипці! - Але всі мене вважають білою воронаю, - важко зітхнула Леся.
- Нехай. Та саме ця біла ворона, і ніяка інша, мені дуже подобається! - відказав Віктор.
Новим поривом налетів пронизливий вітер, закружлявши лапатим снігом, що тепер здавався Лесі зовсім не крижаним, а теплим-теплим ...
|
|
