Вітер з-над Дніпра

 Трьомстам героям-мученикам,

 що полягли в боях під Крутами,

 присвячується…

Є в історії події, від яких кам’яніють ріки, никнуть гори, а сонце зупиняється на небозводі. Події, що потрясають Всесвіт, як народження нових зірок чи падіння комет, події, що трапляються так само рідко, як і зіткнення планети з планетою, від яких кров стине в жилах, події такі ж незвичайні і рідкісні за своїм значенням, як поява нових світів і галактик. До таких катаклізмів історії я відношу знаменний день двадцять дев’ятого січня 1918р., день, що подарував Україні триста нових мучеників, день коли шістсот школярів-гімназистів заступили дорогу шістьом тисячам інтервентів з півночі.

Вранці двадцять сьомого січня 1918р. на невеликій залізничній станції N в десятьох милях від Бахмача зібралося чотириста військових людей в сірих мундирах. В натовпі панувало замішання і тривога: до станції підходив бронепоїзд. Туман конденсатом спускався на землю і білим простирадлом стелився під ногами.

До перону з останніх сил доповзав жирний пітон. Примарливі люди і кровожерливий Молох – як зі сторінок бестіаріїв прийшли вони у наш світ? Невже це чудовисько своєю тінню покрило землю, а люди на пероні - кривава данина поторочу. Невже у цьому казково багатому краї не знайшлося героя, який зумів би побороти цю нечисть? Скільки ще чекати збавителя? Аж ні! Безлиций натовп на пероні – більшовики, а пітон-бронепоїзд - їх кривавий спільник. Своїми багнетами вони збираються нав’язати українцям свою владу з півночі, а дракон на своїй сталевій спині має донести їх до Києва. Армії Петлюри вже розбиті і розпорошені, їхні знамена покинуті або втоптані в землю і не залишилось нікого, хто б міг заступити їм дорогу.

Холодний перон, що розпливався в тумані сірою плямою, нагадував переправу через Стікс, а спітнілий кочегар, що оце перехилився через конторку, був чимось схожий на Харона, перевізника і владаря воріт пекла.

Пероном, поміж натовпами солдат походжав більшовицький командир. Історія не зберегла його імені, але воно, мабуть, і на краще. Червоні лампаси яріли ясно-червоними кривавими цівками, мундир потріскував. Командир стрепенувся і загавкав, як скажений пес. Його голос, як корабельний ревун, розносився у повітрі, і гримів до хрипоти. Тяжкий і великий, він забулькотів, як вулкан, а тоді став плюватися слиною і ляскати нагайкою.

Як боязкі шакали, більшовики нервово здригнулися, а тоді чорною лавиною підкотили до панцерника.

Грузний паротяг зупинився і, як біблійний Левіафан, розкрив свою китову пащу; до чорного, як провал у пітьмі, отвору стали втягуватися сотні солдат. Потім відкрились ще десятки таких отворів, кожен з яких поглинав, пожирав і ковтав нещасних, а тоді, так і не наситившись, утробно рикав і сопів, як голодний лев. Але ось над містом пробила північ, і чорні діри, як ворота казематів, одночасно зімкнулися. Настав час рушати. Паротяг здригнувся, як старозавітній велетень, в якого щойно вдихнули життя.

Надривно заридав паровозний гудок, і його звук, як тупе свердло, став буравити вуха і вгризатися в нічну темряву, мов різець у граніт. Тяжко натужним ходом схлипнули осі коліс, і з гуркотом, подібним до каменепаду, зіткнулись буферами два десятки вагонів. Бронепоїзд спінився парою, зашипів по-зміїному і зрушив з місця. Біла пара з шипінням і свистом виривалася з під коліс на поверхню, а темний жар, скутий у його залізному череві, рвучись назовні, потрясав його зсередини. Потяг рушив, і кожен його вагон – обкутий залізом, воронований і захищений, як черепаха під панциром, зрушився і поповз за ним.

Настав холодний, вільгісний ранок, паротяг промчався, а високий султан диму з його труби ще довго чорнильними розводами висів в їдкому тумані.

По гладкій рівній колії що сталевим поясом оперізувала земну кулю мчав бронепоїзд. Сіра голова гідри великими шматками пожирала вільний простір; широкі сталеві груди паротяга з ревом розтинали морозяне повітря. Кошлатий султан диму чорнив чисті українські горизонти, а поїзд все мчав і мчав. Вагон за вагоном, фортеці на колесах, гуляй-городи XX століття, справжні троянські коні.

Двадцять сьомого січня 1918р. пав Бахмач. Більшовики порвались до Києва і на Україні не знайшлось жодної сили, щоб їх спинити. Їхній шлях пролягав через Крути.

Шість сотень добровольців, в основному школярів-гімназистів з Києва, зібрались під пропори національного відродження України і сміливо стали на захист молодої, ще неопереної Центральної Ради. Двадцять сьомого січня 1918р. студенти Київського університету Святого Володимира та Українського Народного Університету, а також школярі з кількох малих столичних гімназій виступили у похід. Їх проводжали без труб і фанфар, над їхніми головами не майоріли барвисті прапори, не було барабанного дробу в їхню честь. Вони виступили ще на зорі. Кроки шести сотень прогриміли київськими вулицями і стихли.   

Юнаки не пройшли і десятиденного військового вишколу і прямо з-за гімназійних парт встали на захист своєї Вітчизни. Йдучи у першому ешелоні, вони творили подвиг, що буде гриміти стодзвонно крізь віки. На зорі двадцять сьомого січня 1918р.добровольчий Студентський Курінь марширував Боричевим Узвозом.

Безлиций людський потік підхопив його і виніс на Софіївській майдан. Мерехтіли циноберно-червоні та сніжно-білі султани на касках у гвардійців, полискували високі, грифельно-чорні капелюхи-циліндри, тремтіли павині пера на капелюшках у києвлянок. Вітрина кондитерської золотіла як крендель, бакалійна весело іскрилась. М’яко котили диліжанси, гуркотіли трамваї, з веселим передзвоном проносились екіпажі. Натовп гудів папужими голосами, дитячий плач різав вухо. Як сурма, заревла над містом пожежна сирена, загавкав, як скажений, мідний дзвін на каланчі. Усі ці звуки гули на тисячу ладів, зливаючись у справжню симфонію. Шип сифонів і п’яний спів катеринки вторили пюпітрам і флейтам в оркестрі.

 Дух важкої летаргії розвіявся і країна ожила. Київ знову був столицею, серце нації забилось і сповнилось хвилюванням. Україна струсила з себе віковічні пута і тепер пульсувала, гарячим, повнокровним життям.

Вулицею йшла похоронна процесія в траурі і золоті; кришка катафалку пливла над натовпом як венеційська гондола. Гімназисти спохмурніли: вони також йдуть на смерть. Над морем квітів погойдувались десятки яскравих вінків, а свічки в руках у плакальників мерехтіли купальськими вогниками. Цікаво як зустрінуть їх?

На пероні школярів вже очікував паротяг. Прощавай наш любий, славний Києве! Студенти затопили поїзд, осі коліс печально схлипнули і велет рушив.

Синя смуга лісу нескінченною стіною тяглася ліворуч; чорні верхівки дерев-велетнів заволокло ранковою сизою димкою. Під лінивим зимовим сонцем лугові трави пожухли і зів’яли. Неглибокий покрив снігу заколисав і до весни приспав їх. В кришталевому зимовому повітрі оскалився мороз. Холодний подих січневих ночей повалив тендітні стебла квітів і папороті, і відтоді у високих степових лозах біліли тільки сніг і барокові завитки туману.

 Принаймні таку картину світу взимку 1918р. побачили українські юнкера і студенти.

Розісланими шовками стали брижитись пагорби. Бурі, здиблені, як морські буруни, пагорби котились удаль, і аж на другий день дороги стали поволі розступатись і, як брижі на воді, розгладились. Надвечір двадцять восьмого січня смуги лісів несподівано обірвались; їх заступило голе, заболочене поле. В ніч на двадцять дев’яте число потяг з студентами повільно, але неухильно наближався до Крут.

Двадцять восьмого січня 1918р. передовий, шеститисячний авангард більшовицької армії був вже за один денний перехід від залізничної станції в Крутах. Надвечір того ж дня до передмість Бахмача підповзли чотири важких бронепоїзди кожної миті готових рушити за армією. Готувався вирішальний, генеральний наступ на Київ, який раз і назавжди мав покласти крапку в «українському питанні». Наступ пролягав через Крути.

Кінь забив копитом і покосив на вершника великим вологим оком. Муравйов високо підвівся на стременах, оглядаючи стан своїх військ. Там, глибоко в долині, тисячі людей і коней вирували, як у киплячому котловані. По-зміїному шипіли і пінились парою бронепоїзди, наче кільця огидних грибів виростали бурі шатра. Картографи та інженери, артилеристи, офіцери і полонені утворювали хребет нового, небаченого звіра. Апокаліптична потвора своєю тінню покрила всю долину. Пекельні легіони готувались до маршу-кидка Україною. Султани диму висіли в повітрі сірою завісою, заслоняючи частину небозводу. Віковічний ліс здивовано відступив, на зеленому пагорбі трохи далі налякано мліло місто. Його давні святині посмутніли, мерехтливі вогні горіли лише де не де, а Муравйов стояв на пагорбі, як бог гори Везувій, і дивився на приречені українські Помпеї у себе біля ніг…

А тим часом на вулицях Бахмача творилося небачене і нечуване. Крики, ридання, схлипи і скреготіння зубів вітром розносились по місту, а гіркуватий, кислий дух пожеж важкою ядухою зависав над долиною. Старозавітний шеол розростався і вставав вогненними загравами, теракотові стовпи диму піднімались і впиралися в широкий небозвід.  

Чорний, примарливий німб оточив обличчя Муравйова, в очах затанцювали сухі злі вогники. Несподівано циклопічний вибух потряс долину – зірвався артилерійській склад. Багряно-золота завіса полум’я метнулась вгору і обрушилась мідною колонадою долі; коні заіржали і стали ставати дибки. Звівся і кінь Муравйова. Стальні шпори вп’ялися в спінені кінські боки, жеребець забився, але з жахом в очах змушений був підкоритись. Муравйов зіскочив на землю і освітив своє обличчя цигаркою. Потім розплутав нагайку і зарядив револьвера: «Винних покарати і в путь. На Київ!».  

Про Муравйова античний автор міг би написати:

«Зупинись, заспокойсь, подорожній, бо якщо ти зможеш стати перед зловіщим лицем того, хто, наче новий Фаетон, попалив сарматську землю, стати перед лицем полководця, що подібно до аверонської фурії чи бича Божого, понищив троянські мури, справедливо назвешся відважним. Вихованець Марса, Венери і Вакха, сей вождь бичуватиме землі сарматські…».

Дванадцятитисячна більшовицька армія і чотири бронепоїзди рушили на Україну і проти цієї дикої сили, орди і драконів, виступили не олімпійські боги чи троянські герої, не римські легіони і не лицарі давнини. Шістсот юнаків заступило їм дорогу, шістсот юнаків, з яких триста того ж дня стануть героями. Двадцять дев’яте січня 1918р. вже знайшло своє відображення у вічності, ознаменувавши початок першого акту трагедії нашого народу і навіки ставши обеліском слави і (як не парадокс) епітафією національного відродження  України. Але відійдемо від цих роздумів і поглянути на поле бою того дня.

Був ранок двадцять дев’ятого січня 1918р….

…Північ проминула, наближався світанок. На заході, майже над самим небокраєм, то згасав, поринаючи у вільгісну хмару, то знову спалахував блідий місяць; ці слабкі, судорожно короткі спалахи, вселяли в юні серця віру і оживляли пригаслу надію.

Постаті гімназистів що майже нерухомо стояли в шанцях, нагадували маленькі шахові фігурки в середині партії. Тривожно туркотали горлиці, захлинаючись вили собаки. Тумани, як сонні марева, проносились над долинами. Студенти стояли понуро і скуто. Одним пригадувався малиновий передзвін лаврських дзвонів, іншим – кохана і всім - рідна матір.    Один гімназист палко згадував свою кохану. Шляхетна грація і осина талія дівчини що донедавна були для нього візією близької перемоги і лавр тріумфатора, тепер виглядали химерно. Чотири тижні тому він цілував її лайкові рукавички а вона вгинаючись муркотіла щось французькою. Сьогодні він стоїть перед лицем лютого ворога і не знає чи повернеться.

         Аж раптом в задніх лавах війська почалися рух і пожвавлення: над правильними, чітко вишикуваними рядами воїнів, пливли два жовто-блакитні прапори. Студенти скидали з себе заціпеніння, струшували ранкову паморозь і випрямлялись, беручись за рушниці.

Сотник Омельченко оглядав фланги. Його волосся взялося інеєм, і здавалося, що холодний подих часу, чи то важкі думи за одну ніч посріблили його скроні. Час пробив.

Зсутулений вартовий, що понуро стояв над насипом, зненацька розпрямився і машинально схопив гвинтівку:

- Ідуть! – гукнув він і зіскочив в окоп.

- Ідуть, ідуть, – стишено прокотилося студентськими лавами. Холодно зблиснули сталеві багнети, над окопом показалось жерло гармати.

Більшовики перли, як орда, нахабно, навально, ввірені у силу свого математичного числа, повільно затоплювали долину. Чорні багнети погойдувались, як отруйні жала скорпіонів. Стяги тріпотіли, як буре осіннє листя на вітру. Голови схилені, як колосся на звуглілих, обпалених злаках.

Йшли як стадо або вовча зграя. Розсипались по полю і не стежили за стрункістю своїх лав. Перли наосліп, навіть не сподіваючись зустріти який не будь опір.

 - Браття козаки! – почувся голос сотника Омельченка, – самопали до бою!

Майже одночасно зі всіх сторін ощетинились кілька сот рушниць.

-         Висувайте гармату, – скомандував сотник, – а тепер пали! –

Пролунав постріл, снаряд проревів у повітрі і глухо розірвався у полі. Більшовики зупинились, як вкопані. Прогримів новий залп. Смерчі шрапнелі, випущені з шести сотень рушниць, наче стріли з арбалету, просвистіли над полем і змели першу лаву інтервентів. Не встигли вони оговтатись, як знову прогримів залп. З вереском і брутальною лайкою червоні розпорошили свої ряди і некерованою отарою відкотили до ближнього узлісся. Знову ревнула гармата над насипом, і снаряд тараном врізався у спини відступаючих ворогів.

 Сотник Омельченко наказав перезарядити рушниці і з суворою рішучістю став чекати нового штурму. Дві години важкого очікування…

…Десята година ранку. Більшовики наступали чотирма колонами, як сарана наповзали зі всіх сторін і затопляли долину. Мірно скрипіли тисячі їхніх чобіт.

Сотник заніс шаблю над головою і гукнув: – «Пали!». Маленька гармата над насипом затряслась і вивергнула темне полум’я. Снаряд розірвався і розкинув кілька солдат так, ніби вони були ляльками-маріонетками. Засвистіли пулі. Більшовицькі солдати, що вже дерлися на насип, на мить завмирали, а тоді безвольно, як воскові фігури, падали долі. Їхній штурм захлинувся і послабився. Пересічний, фронтальний вогонь з українських шанців прикував ворогів до землі і не дозволяв їм звестися. Шеститисячна більшовицька армія виявилася безпорадною перед шістьма сотнями українських юнаків.

Наступ, що майже без перерви тривав до другої години, пополудні, нарешті, відгримів і закінчився ганебним відступом інтервентів.

В українському таборі перев’язували рани і чистили рушниці, над більшовицьким – загоралися бівуачні вогні. На небі кружляли сотні воронів і гайвороння.

У ставці більшовиків планували почати останній на сьогодні генеральний наступ, на українській стороні готувались до останнього шаленого опору.

День хилився до заходу. Північний вітер, як пастуший пес, пригнав цілу отару сивих хмар, а тоді став розшарпувати і шматувати їх, ганяючи за собою по небу. Долина потемніла, як темніє обличчя людини в гніві, небо вдягнуло трагічну маску ночі.

До Крутів підповз бронепоїзд.

Тяжкий і великий бронепоїзд зупинився і з нього, як налякані таргани, висипали сотні більшовиків. Мов чорна мошва, вони снували усюди і, як жуки, копошилися в багнюці. Багряно-чорною лавою московська солдатня обтікала пагорби і повільно затоплювала долину. Над їхніми головами пливли гарматні жерла: з поїздом прибула і важка артилерія.

Стемніло. На аспідньо-чорному небі, що нагадувало школярам гімназійну грифельну дошку, забіліли крейдяні зорі. Оскалився мороз. Багнети швидко захололи і з чорних окопів повільно виповзли бліді довгі тіні. Під темними склепіннями гілок в лісі ніч стала збирати і громадити свою армію тіней, які боязко висувались з-під пагорбів і з-за курганів, готові наступної миті затопити долину.

Ніби хор зіржавілих, захриплих флейт засвистіли фіолетово-сині і чорнильно-чорні очерети. Шквал вітру прокотився широкими полями і стих. Більшовики пішли у наступ.

Великими бандами вони затопили поле і, як стадо, стали ломитися через ліс. Їхні ноги загрібали торішню листву, як бичі копита. Гарматі жерла, як дракони, підняли свої голови над лісом. Прогримів залп. Потужна більшовицька канонада потрясла українські окопи, як каменепад. Снаряди з свистом проносились над головами у гімназистів і глухо, з перельотом, лягали десь у полі за їх спиною. Більшовицькі солдати, як прусаки, перебігали поле і чорною стіною ставали на узліссі. Чорна сарана, здибилась, як море, а тоді всією своєю силою обрушилась на українські окопи. Град пуль і шрапнелі не могли її зупинити. Дика орда обтікала українські позиції з флангів; чорний саван описував земляні бастіони і накривав окопи.

 - Піки до бою, – пролунало над лавами. Умить воїни наділи багнети і виступили з окопів. Бій пішов в рукопашну. Сотник Омельченко вискочив на насип і замахнувся шаблею. Внизу, під його ногами, вирувало живе море – більшовики хвилями вдаряли на окопи.

Уривчасто, як захриплий сторожовий пес, на важкому ланцюзі загавкав кулемет. Багряною асфоделлю розцвітали рани. З басовитим, як у бджіл гудіння над полем пролітали шрапнелі, збираючи свій перший ясно-червоний мед…

 З останніх сил стояли студенти. На їхнього сотника накинулись відразу два десятки ворогів. Омельченко зсутулився, але вистояв, похитнувся, але не впав. Українці все ще тримали оборону.

Ворожа хвиля знову накотила і востаннє, як лавина, обрушилась на окопи. Більшовицькі полки в друзки робились об риф української оборони і уступили. Штурм було відбито.

Сіра завіса гарматного диму поріділа і стала повільно танути. Більшовицька орда, як зранений звір, відкотилась на північ, щоб зализати свої рани. Земля горіла під ногами у поневолювачів; кривава зоря Муравйова закотилась.

Українці спішно залишали свої позиції і згортали знамена. Знекровлений Студентський Курінь, що за один день втратив одну третину своєї чисельності, відступав до Києва. На Україні стояла грозова атмосфера, кожної миті готова зірватися бурею.

Холодної зимової ночі двадцять дев’ятого січня 1918р. Крутянська трагедія досягла свого кривавого апогею. Відступаючий загін українських студентів відбився від основного війська і заблукав. Навмання йдучи на вогні залізничної станції тридцять п’ять українських юнаків потрапили до більшовицького полону. Більшовики звели на школярів багнети і оскалились, як гієни.

- Попались, голубчики! -

Студенти стояли напружені, понурі, скуті. Йшли померти за Україну, а потрапили у більшовицький зашморг. Одному навіть пригадались слова епітафії царю Леоніду і його загону з трьохсот: « Мандрівник! Йди і розкажи громаді Лакедемону,

що заповітам вірні, ми тут

кістками полягли»

Тепер і він дізнається як це: померти за Батьківщину. Раптом одному студенту стало чомусь весело і він усміхнувся в обличчя смерті. Більшовики взяли приціл. Ніхто не впав на коліна, навіть не схилився. Зграя шакалів стрепенулася і відступила на крок: як, вони не бояться вмерти?!

Між тим студенти взялися за руки. В одних сльози котились по щоках, хтось судорожно схлипував, інші здавлено ридали. Більшовицького командира кинуло в холодний піт: українці помирають, але не здаються. Скалки його вовчих очей звузились, погляд панічно заметався.

-         Чого не стріляєш, большевицька собако? – озвався хтось зі студентів.

-         Малчать, – рявкнув командир.

-         Стріляй, ну ж бо стріляй, – загукали інші студенти.

-         Малчать, малчать, – заревів командир і затрясся всім тілом, задихаючись, як астматик.

-         Склонитесь перед интернационалом, и так и быть – я дарую вам жизнь, – сказав більшовик і закинув квадратне підборіддя.

-         Схилитись? А для чого? –

- Ну, вместе мы превратим Малороссию, или как вы там говорите Украину, в страну, в которой можно будет жить. Понавозим сюда, клеток, селков, намордников, понадеваем их на хохлов и все будет нормально – більшовики разом зареготали.

Один із студентів виплутався з ланцюга рук і плюнув йому в обличчя. Більшовик обернувся, заніс дебелу руку і з розмаху вдарив юнака по обличчі. Студент впав на землю, носом хлинула солона кров. Командир відійшов на кілька кроків, закинув на бік свою гномячу голову, а тоді, як сатир, крутнувся на каблуках, дістав револьвер і направив його на студента.

-         Извинись!  

Студент з зусиллям звів обличчя і порвався на потороча.

-         Здохни, собако! – то були його останні слова.

Пролунав глухий постріл. Студент забився в конвульсіях і притих.

- Ну, кто следующий?

Студенти важко дихали.

-         І море крові не покриє правди, за нас помстяться.

-         Малчи, щенок! Ищо молоко на губах не обсохло, – оскалився командир. Йому хотілося на останок покепкувати і познущатись з студентів. Несподівано наперед виступив один

гімназист; вовча зграя засопіла і задибала назад. Повіяв свіжий вітер з України. Сріблиста ніч розтанула і на світлому узліссі руладами зайнялись птахи. Студент заспівав:

-       «Ще не вмерли України ні слава ні воля,

  ще нам, браття молодії, усміхнеться доля»

-         Малчать, малчать, – ревів більшовицький ведмідь, але пісня не замовкала. Гієни застрибали і зацявкали, повіяв холодний вітерець. Непросто вітерець, а свіжий, холодний вітер з України. Смарагдові доли зволожіли і замерехтіли; ложе незнайомої річки в далені залеліло і попливло розтопленим золотом. Зазолотіла на його тлі біла чапля.

-       «Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», - лунало в морозяному повітрі.

- Малчать, малчать – шипів командир, але юнак не підкорявся!

Тоді більшовик схопив студента за горло і став його душити. Юнак захрипів але не перестав співати, його рука судомно стиснулась в кулак.

Хтось голосно відповів йому риданням.

Решта студентів разом підхопили гімн.

-       « Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці», - розлилося полем, і пісня яка щойно лунала тихо і невпевнено, стала набирати сили, пульсувати в повітрі і розноситись, розлітатись материковою Україною.

Пролунав залп. Гімн обірвався, а його відгомін луною прокотився над пусткою полів і завмер під нефами грозового неба. Ридання і крики стали стихати. В повітрі прошуміло крило серафима.